Музика — шлях до успіху!

Ірина Куліченко, Ольга Шахман, фото Сергія Орача, 22 января 2020, 21:27
 

У народі кажуть: «Ювілей – то жнив пора багата...». Цей вислів підтверджує святкування 50-річчя з дня народження викладача бандури Харківського вищого коледжу мистецтв Світлани Ніколенко. Ювілейний концерт, який відбувся 14 січня 2020 року, напередодні обряду посівання, зібрав шановних гостей музичної спільноти міста та випускників ювілярки різних років – оте творче «насіння», яке щороку протягом чверті століття проростає у суспільстві Харківщини завдяки викладачеві, музиці та бандурі.

«Я люблю музику з дитинства. Я люблю музику не так, як усі. Я люблю музику по-особливому. Я люблю ту музику, що змушує сміятися. Я люблю ту музику, яка змушує плакати. Я не люблю музику, що залишає байдужою. Я люблю музику, що змушує співати. Співати не так, як інші. Співати душею. Я люблю музику, що змушує танцювати. Не вальс і не самбу. Змушує танцювати іскорками очей і куточками губ. Я люблю музику, що дозволяє літати та чути стукіт твого серця. Я люблю музику за те, що в ній схований певний настрій, схований маленький світ. У цьому і полягає таємниця музики». Цим пристрасним зізнанням самої ювілярки у любові до музики розпочався святковий захід. Відеоролик «Музика – шлях до успіху!» поєднав фотографії з сімейного архіву ювілярки, звучання бандурної «Веснянки» у авторському виконанні Романа Гринків, аудіорозповідь пані Світлани про своє професійне становлення.
 
Свято прикрасили безліч квітів та подарунків, серед яких дорогоцінна річ – заохочувальна відзнака голови обласної ради Сергія Чернова – «Цінний подарунок – годинник з логотипом «Голова Харківської обласної ради»» як символ швидкоплинності часу та нагадування про вагомий особистий внесок у розвиток навчального процесу щодо удосконалення методики викладання мистецької освіти, навчання й виховання молоді, високий професіоналізм, відданість справі та з нагоди 50-річчя з дня народження. Пам'ятний подарунок передала Світлані Ніколенко директорка коледжу мистецтв Любов Морозко, яка в свою чергу красномовно привітала ювілярку, підкресливши цінність бандури в сучасному світі як символу України. 
 
 
До привітань приєдналися випускники пані Світлани, які висловили щирі слова вдячності за її турботу, за віру в їхнє творче майбутнє та на підтвердження цього продемонстрували концертні номери. Перша випускниця пані Світлани Богдана Стандара, яка майже одночасно закінчила Харківське училище культури (1997р.) і Харківське музичне училище по класу бандури (1998р.), в теперішній час працює викладачем у Харківській дитячій школі мистецтв №4 імені М.Леонтовича. Тріо її маленьких вихованців «Веселі струнки» привітало загал виконанням «Щедрівки». 
 
 
Катерина Мельник, Олександр Савченко, Вероніка Мільшина, Іван Татарінов – випускники різних років коледжу, а на теперішній час студенти Харківської державної академії культури і учасники гурту «Посіпаки» (кер. Надія Мельник) – привітали пані Світлану піснею Руслани Лежичко «Скажи це сонцю...» і фрагментом із музики Ігоря Гайденка до спектаклю «Міна Мазайло»  –  «Танець посіпаки». 
 
 
Окремою прикрасою свята став виступ етно-джаз-гурту «Євшан-зілля», у складі вокалістки Анастасії Єфіменко – випускниці Харківського музичного училища (1999р.), студентки Світлани Ніколенко. Гурт заспівав власні етно-джаз версії відомих вокальних творів – «Щедрик» М. Леонтовича та української народної пісні «Ой, у гаю при Дунаю».
 
 
Зі словами привітання виступили: викладач бандури пані Світлани під час навчання в ХНУМ ім. І.П.Котляревського Любов Мандзюк, доцент кафедри народних інструментів; голови циклових комісій ХВКМ, рідні іменинниці та інші гості. Яскравою палітрою звучання народних музичних інструментів привітав ювілярку оркестр народних інструментів Харківського вищого коледжу мистецтв «Слобожанські візерунки» (кер. Андрій Стрілець). За українською традицією ювілей закінчився побажаннями «Многая літа!» у виконанні народного вокального колективу «Гармонія» (кер. Олена та Сергій Кобзєви). 
 
 
Ведучі заходу Юлія Олійник і Андрій Бурдов створили неповторну святкову атмосферу у залі, вклавши живе емоційне піднесення у слова сценарію – спільної роботи Світлани Ніколенко і Ольги Шахман. 
 
Під час урочистостей ювілярка знайшла час і для спілкування з журналістами. Як завжди, пара запитань плавно перейшли у цікаву бесіду. Пані Світлана не тільки розповіла про своє творче життя, а і поділилася своїми роздумами про творче майбутнє.
 
— Пані Світлано, Ви так поетично на початку свята розповіли про свою любов до музики. А коли ці паростки любові почали проростати у Вашій душі? 
— Я народилася у співочій родині. Співали усі родичі, особливо гарно – по батьківській лінії. Бабуся, Олександра Потапівна, мала характер «заводной», на всіх заходах була так би мовити «масовіком-затейніком». Гарно співала високим голосом і знала всі обряди. Її часто запрошували на весілля, хрестини та інші заходи для проведення святкових обрядів. Я маленькою пам'ятаю, як до неї у двір приходили молодята зі словами «просили тато, просили мати і ми просимо завітати до нас на весілля». Бабуня брала мене з собою, і я мала можливість спостерігати проведення весільних обрядодій. В пам'яті залишився обряд розплітання коси нареченій, та як молодиці свекруха в'язала хустку. І жартівливий обряд, коли зять миє ноги тещі. Це все відбувалося в певній послідовності у супроводі жіночого хору, що виконував певні пісні, які вчасно підказувала моя бабуся. Якби ж тоді хтось підказав, що це потрібно запам'ятовувати?!
 
— Чому, живучи серед співочої родини, Ви обрали не спів, а інструментальну музику? И коли Ви відчули любов саме до бандури?
— Важко вже пригадати, коли я відчула музичну любов до бандури. Мабуть тоді, коли маленькою доторкнулася до струни, яка лячно затремтіла від мого дотику. Мені захотілося пригорнути її до себе, обійняти та зігріти своїм теплом. А спів завжди супроводжує саме гру на бандурі, тому я продовжую родинні співочі традиції.
 
— Пані Світлано, Вашій першій викладачці гри на бандурі Людмила Розсоха присвятила цілу сторінку у своєму науково-краєзнавчому виданні «Миргородські кобзарі й бандуристи», описуючи її талант педагога та виконавця. А розкажіть-но якою вона була людиною? 
— Оксана Михайлівна Кобилянська – красива жінка, високої статури, з приємним гучним голосом та довгою русявою косою – втілення жіночої краси справжньої українки. Вона була приятелькою моєї мами, бо я разом з її донею ходила у садочок. Коли мені було 10 років, ми якось зустрілися на вулиці, і вона пригадала про те, що я дуже гарно співала у садочку. В той час вона прямувала на роботу в музичну школу, і запросила мене піти з нею, повідомивши, що саме сьогодні проходять вступні екзамени. Я погодилась. Прийшли... Перевірили мої музичні дані... Потім я заспівала сольну пісню... Пам'ятаю, що комісія аплодувала... Повернувшись додому, я повідомила батькам, що вступила до музичної школи. Мама здивувалась, спитала скільки це коштує і сказала: «Ну, ходи, щоб на вулиці не вешталась». Так промайнули п'ять років. Були концерти в школі та міські виступи у складі ансамблю та соло. Оксана Михайлівна завжди виступала разом з нами. Вольова, енергійна, вона завжди вміла підтримати словом. У восьмому класі ми почали готуватися до вступу в Полтавське музичне училище. Вивчили програму. Викладач мене особисто супроводжувала до Полтави на прослуховування. Я отримала схвальні відгуки. 
 
— А як батьки поставилися до Вашого бажання долучитися до музики і стати професійною бандуристкою?
— Батьки... Батьки завжди відносилися до моїх занять музикою не серйозно. Тато бачив у своїх батьківських мріях мене юристом, мама – педагогом. І коли постало питання вступу, склалася конфліктна ситуація «батьків і дітей», до вирішення якої підключилась Оксана Михайлівна, переконавши мою родину дати мені шанс. Батько зі словами надії у голосі сказав: «Ну, нехай їде, може не поступить?!» Життя розпорядилося інакше. При вступі до училища я витримала конкурс три претенденти на місце і стала студенткою. Батьки були в легкому шоці, допомогла батькова сестра, яка сказала: «Не заважайте дитині! Вона сама обрала собі професію!»
 
— Як склалося надалі Ваше професійне музичне життя?
— В училищі я потрапила до викладача Світлани Григорівни Оранської. Вона вже тоді була знаною бандуристкою, членом Національної спілки кобзарів України. А ще пані Світлана була яскравою протилежністю особистості попередньої викладачки – маленька, спокійна, з тихим голосом. Мудра людина... Вона сиділа завжди поряд і терпляче працювала зі мною над читкою з листа, над технічним і музичним розвитком виконавських умінь. І з часом стала досить близькою мені людиною, яка і морально підтримувала, і не раз сльози образ витирала, і захищала від упередженості викладача фізкультури, бо в училищі на той час фізичне виховання було складніше здати ніж спеціальність.  
 
— Окрім індивідуального формування професіоналізму, студенти зазвичай беруть участь у дуетах, тріо, квартетах, ансамблях. До того ж відомо, що в період Вашого навчання в Полтавському музучилищі було створено ансамбль бандуристів, який з часом перетворився у міську капелу.
— Звичайно, не одна людина формує з вступника майбутнього професіонала. До цього процесу залучена значна кількість викладачів, концертмейстерів та інших працівників навчального закладу. Хочу згадати ще й керівника нашого ансамблю (капели) Івана Андрійовича Коваля, який з перших днів мого навчання створив тріо бандуристок. До складу колективу входили ще дві мої однокурсниці – Майстренко Н. та Налісна С. У складі тріо я виконувала партію сопрано. За чотири роки навчання відпрацювали масу концертів у складі капели та тріо. Були сезони, коли з вишиванок ми «не вилазили» по два тижні – така велика кількість концертів, особливо у березні, – тому в роботі було два-три костюми.
 
— Про життя та діяльність Івана Андрійовича Коваля надрукована значна кількість статей. Не дивно, видатна людина – видатні творчі здобутки та внесок у культурне життя краіни. А які взагалі враження у Вас залишили роки навчання в Полтаві? 
— В училищі вчитися було важко. Майже ніхто з викладачів не робив скидку, що ти – бандурист і багато виступаєш. В училищі «жили». Звичайний тиждень – це шість днів занять – з 9.00 до 18.00, самопідготовка – з 7.00 ранку до 9.00 і ввечері до 22.00. Неділю чекали як свято. Вдома у батьків бувала один раз на два місяці. Гуртожитку в училищі не було, тому ми майже всі жили на квартирах, які здавалися у місцевих будинках. Було зручно, що поряд. І звичайно, батьки потайки домовлялися з господарями, щоб ті слідкували за дисципліною. 
 
— Що особливе закарбувалося у Ваших спогадах про цей час?
— Особливе?.. Мабуть оцей епізод. На випускному курсі наш ансамбль взяв участь у конкурсі виконавців на народних інструментах у м. Івано-Франківську, де здобув звання лауреата. В очікуванні конкурсних випробувань другого туру ми, студенти училища, сиділи в концертному залі і слухали виконавців з консерваторії. На сцені виступала конкурсантка з Київської консерваторії в номінаціі «бандурист-інструменталіст». Гарна жінка з довгою косою темпераментно виконувала свою програму. Зачаровано дивлячись на неї і слухаючи її гру, я мимоволі поринула у дитинство і пригадала свою першу вчительку з бандури Оксану Михайлівну. Пам'ятаю, що до реальності мене повернув наш керівник Іван Андрійович, запитавши: «Ви, Світлано, вступати далі збираєтесь до Харкова? Тоді, скоріше за все, це – ваш майбутній викладач». Так я познайомилась з Любов'ю Сергіївною Мандзюк, моїм майбутнім викладачем бандури Харківського інституту мистецтв, на той час.
 
— Слова Івана Андрійовича Коваля стали пророчими? Ваші сподівання справдилися?
— У 1989 році, закінчивши Полтавське музучилище з відзнакою, взявши свою новеньку дзвінку бандуру, я поїхала до Харкова. Мама, змирившись з тим, що я буду музикантом, поїхала зі мною і перші вступні іспити була поряд. Вступників було багато, зокрема на бандуру були достойні конкуренти. Однак мрія збулася – я вступила до Харківської консерваторії. У вересні зустрілася з Мандзюк Л.С. Молода, енергійна, амбіційна, гарна виконавиця, яка сама знайомилася з містом (бо вони з чоловіком не місцеві), з творчими людьми, з громадськими організаціями. Виступали з концертами на різних майданчиках міста. Любов Сергіївна «завойовувала» Харків, а ми, її студенти, були завжди поряд. Про навчання можу сказати, що та училищна дисципліна згодилася у спілкуванні з пані Любов'ю. Робочий день її починався з занять зі мною, доки всі інші досипали. Багато я отримала від неї саме практичних навичок професійної школи: це і постановка рук; і робота над інструктивним матеріалом; і гра творів різних жанрів, стилів – особлива увага приділялась класичним творам. І коли постало питання про кваліфікацію «виконавець», яку далеко не кожен випускник отримував, було підготовлено концертне відділення мого сольного виступу, яке я виконала у мистецьких закладах – перших сходинках мого професійного становлення: і у Полтавському музичному училищі імені М.Лисенка, і у Миргородській музичній школі імені А.П.Коломійця. Все моє викладацьке і творче життя проходило на очах у Любові Сергіївни. Мені пощастило, що за ці роки ми стали колегами, друзями, і маю надію, однодумцями.
 
 
— Ваше творче і професійне становлення супроводжували видатні постаті, педагоги-бандуристи, знані на теренах України. Маємо надію, що і Ваше ім'я з часом посяде місце у переліку видатних педагогів - бандуристів Слобожанщини. Як відомо, значущість викладача віддзеркалюється у творчих досягненнях його учнів. Ваші випускники і студенти мають безліч перемог, розкажіть про деякі з них. 
— Серед моїх учнів є династія бандуристів – сім'я Шокун: Олег, Михайло, Марина, яких я виховала змалечку, працюючи у Харківській дитячій школі мистецтв №4, в якій сьогодні працює моя перша випускниця – Богдана Стандара. Знаково те, що усі Шокуни є випускниками Харківського училища культури, а Марина Шокун є лауреатом І преміі Всеукраїнського конкурсу виконавців на народних інструментах імені династії Воєводіних (2012р., м. Луганськ). Брати також переможці у багатьох фестивалях і конкурсах інструментального мистецтва.
 
 
Брилинська Ольга, Іванська Юлія, Рева Тетяна, Мельник Катерина, Татарінов Іван, Кузнєцова Валерія – моя гордість, лауреати І і ІІ премій Всеукраїнських конкурсів «Арт-Домінінта» та «Грай, музико!», Європейського фестивалю-конкурсу інструментального та вокального мистецтва, міжнародного конкурсу молодих виконавців та композиторів «Харківські асамблеї» та інших. 
 
 
 
 
 
 
 
Ансамбль бандуристів – учасник багатьох концертних заходів міста та області має велику чисельність грамот і подяк. Колектив посів І місце у Всеукраїнському телевізійному конкурсі (2010р., м. Бермінводи, Харківська область), став лауреатом ІІ премії VІ міжнародного фестивалю-конкурсу мистецтв (2015р.) та лауреатом І премії ІV Європейського відкритого фестивалю-конкурсу інструментального та вокального мистецтва (2017р.). У 2019 році ансамбль отримав звання лауреата І премії І Відкритого Регіонального конкурсу юних бандуристів «Бандурний причал» (м. Одесса).
 
 
— Пані Світлано, поряд з викладацькою діяльністю Ви встигаєте оцінювати професійний рівень та творчі здобутки іншіх музикантів, брати участь у громадській діяльності, у науково-методичних проєктах. Розкажіть про цей бік Вашого життя. 
— Так, мене запрошують до спільноти оцінювачів професійного рівня виконавців на народних інструментах. Маю досвід роботи у складі журі багатьох конкурсних заходів: 2008 р. та 2019 р. –  Конкурс юних бандуристів імені Гната Хоткевича (м.Харків);  2012 р., 2015 р., 2016 р. – Відкритий фестиваль творчості людей з обмеженими можливостями здоров'я «На крилах натхнення» (м.Харків);  2016 р. – Всеукраїнський конкурс виконавців на народних інструментах «Грай, музико!» (м.Мелітополь); 2017 р. – Обласний конкурс виконавської майстерності учнів мистецьких шкіл Харкова та Харківської області «Радість відкриття». У 2006 р. нагороджена грамотою Полтавського обласного управління культури та туризму «За педагогічну майстерність», маю подяки і дипломи за підготовку переможців у фестивалях і конкурсах. У 2007 р. здобула звання переможця в Обласному конкурсі «Вища школа Харківщини – кращі імена!» в номінації «Голова циклової комісії». В моєму методичному доробку участь у науково-практичних конференціях, друк понад 15 статей. Але я не вважаю це чим-то надзвичайним, бо це – звичайна робота педагога, який щоденно працює над вдосконаленням свого професіоналізму та формує творчий потенціал країни. Я намагаюсь вкласти у душі та серця своїх учнів любов до української музики, і несу цей меседж по життю, де б не була: у складі журі, на науково-практичній конференції, на концертах, на профорієнтаційних зустрічах тощо.
 
 
— До речі, щодо меседжа про українську музику. Сьогодні на ювілейному концерті виступив надзвичайно цікавий етно-джаз гурт «Євшан-зілля». Цікава музика, цікава назва. А що вона означає?
— У мене, свого часу, також виникло це питання, тому пошук інформації зацікавив ще більше. Хочу поділитися з вами результатами свого дослідження. «Євшан-зілля» – поема українського поета Миколи Вороного, написана у 1899 році у Полтаві. Сюжет поеми навіяний літописною легендою про чудодійну силу трави-зілля «євшан» (полин), яка повертає людям втрачену пам'ять. Пробудження свідомості людей, які втрачають своє національне коріння і сам символ євшана, як і багаточисельні перекази і переспіви легенди були настільки актуальні і зрозумілі на Україні на той час, що не тільки літературні твори, але й періодичні видання, школи, народні хорові колективи обирали для своєї назви слово «євшан». Сьогодні це «зілля» не втратило своєї актуальності.
    
— Після Вашої розповіді про чудо-зілля логічно виникає запитання щодо майбутнього українського інструментального мистецтва, зокрема долі бандури?
— Бандура у всьому світі є звуковим талісманом українців, які живуть як в Україні, так і поза її межами. Цей інструмент, за твердженням відомого світу музиканта, композитора, співака, бандуриста Юліана Китастого, допомагає зберегти відчуття поєднання з українською культурою, продемонструвати українську ідентичність. У різні часи бандурна музика посідала чинне місце у традиційному українському мистецтві, а останні роки її активно включають до програми сучасного мистецтва, переосмислюючи й доповнюючи культурне надбання. Бандуристи нового покоління доводять, що бандура може звучати дуже сучасно. Так, Марина Круть – відома молода бандуристка, сміливо та впевнено експериментує з народними інструментом і руйнує міфи щодо його архаїчності. «Бандура – це інструмент майбутнього. Вона може звучати сучасно!» – гасло фестивалю Lviv Bandur Fest (засновниця Анастасія Войтюк). «Бандура – новий український тренд. Музика – це теж зброя культурного фронту» – гасло  фестивалю Bandura Music Days (засновник Оксана Боровець, співорганізатор Ярослав Джусь – музикант гурту «Шпилясті музики»). 
Щороку на конкурс культурно-мистецьких проєктів Українського культурного фонду подається чимало проєктів, кожний з яких по своєму актуалізує українську музику, зокрема бандурне мистецтво. Існує чимало конкурсів різних рівнів, що популяризують бандуру: Відкритий конкурс бандуристів імені В. Кабачка учнів початкових  спеціалізованих мистецьких навчальних закладів, середніх спеціалізованих музичних шкіл та студентів фахових передвищих мистецьких навчальних закладів (м.Полтава); Відкритий регіональний конкурс юних бандуристів «Бандурний причал» (м.Одеса); Всеукраїнський конкурс імені Гната Хоткевича юних бандуристів (засновниця – Мандзюк Л.С., м.Харків); Всеукраїнський фестиваль-конкурс бандурного мистецтва «Кобзарському роду нема переводу» (м.Кам'янець-Подільський); Всеукраїнський конкурс виконавців на народних інструментах імені В.М.Онуфрієнко (м.Дрогобич); Всеукраїнський відкритий огляд-конкурс юних бандуристів «Кобзарська юнь України» (м.Чернігів).
Бандура – інструмент, що не має аналогів у світовій музичній культурі. На бандурі можна виконувати будь-яку музику, що має мелодію – від стародавніх кантів, дум, балад до сучасних рок-хітів, а це і є майбутнє...
Знаєте: музика і бандура – обидві живуть в моєму серці. Обидві мене супроводжують на життєвій дорозі, підтримуючи багаття натхнення і любові до мистецтва. Музика і бандура для мене – шлях до успіху. Відчуйте і Ви їх чари!..
 
 
 
Подписаться на новости

Поиск по архиву:

Подраздел:
Материал:
ПнВтСрЧтПтСбВс

Выбрать по тегу